про матеріали

en\ \ materials science

Липинський, В'ячеслав Казимирович (1882, с. Затурці, Волинь - 1931) - укр. мислитель, історіограф, політичний діяч і дипломат, представник консервативної традиції в укр. політичній філософії. Після закінчення університетських студій з історії і агрономії у Кракові та Женеві оселився у своєму маєтку на Уманщині. У 1917 р. брав участь в організації Української демократично-хліборобської партії. "Матеріали до програми", написані Л., є першою програмою укр. самостійницьких і національно-державних спрямувань. У цій програмі закладена концепція об'єднання всіх укр. земель в одній національній державі, ідеї народного суверенітету та укр. "хліборобської демократії". У суспільстві Л. виділяв три джерела влади: сила матеріальна, або "войовники", економічна - "продуценти" та інтелектуальна, або "інтелігенти", між якими можливі певні комбінації. Державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам; інтелігенція, за Л., виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Монархічну ідею Л. уперше висунув у 1911 р. на нарадах укр. патріотів-самостійників. Теорія абсолютної монархічної спрямованості Гетьманату впливає, на його погляд, на хід всесвітньої історії. Вона ґрунтується на переконанні, що кожний народ мусить пройти період монархії. З огляду на те, що в XVII ст. у Європі й Росії панував абсолютизм, який дав багато таких державних інституцій, що мали вирішальний вплив на державну консолідацію, Л. дійшов висновку, що, власне, відсутність абсолютної монархії на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації і відсутності її протягом сторіч. Переяславську угоду розглядав як випадковий мілітарний союз двох держав і вважав, що в Переяславі укр. держава була представлена як партнер. Він визнавав низку позитивів за Переяславським договором, не йдучи водночас у руслі рос. імперської історіографії Карамзина та його школи. У Хмельницькому Л. бачив першого укр. абсолютного монарха, який створив укр. гетьманську династію. З монархічної теорії Л. випливає також культ сили і великої людини. У пізнішій творчості Л., особливо в "Листах до братів-хліборобів", дедалі помітнішою стає його схильність до твердження, що саме великі люди творять історію. У центрі його філософії історії стоїть "велика людина", "потужний, Богом посланий" гетьман Богдан Хмельницький, з його жаданням влади та панування, нещадністю у війнах, хитрістю в переговорах і твердістю руки щодо підвладних у досягненні своєї мети. Розмірковуючи про значення сили в політиці, Л. відстоював позицію, що межує з ученням видатного мислителя епохи Відродження Мак'явеллі. Л. був переконаний, що держава є національним чинником і що тільки тоді може бути створена повноцінна нація, коли існує держава. Послідовно обстоював територіальний патріотизм, тобто позицію, згідно з якою постійні мешканці укр. землі, незважаючи на їхню соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість, мають бути повноправними громадянами укр. держави.

[br]

Осн. тв.: "Україна на переломі (1657 - 1659)" (1920); "Релігія і церква в історії України" (1925); "Покликання "варягів" чи організація хліборобів" (1925); "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму" (1926).

1) ( заява про права) claim ( for), application

2) (вимога, замовлення) order, request, demand ( for)

Кронеберг, Іван Якович (1788, Москва - 1838) - рос. і укр. філософ, літературознавець, латиніст, перекладач. Навчався в Гале (1800 - 1805) та в Ієнському ун-ті (1805 - 1806). Докт. філософії (1807). Від 1819 р. - у Харківському ун-ті: проф. класичної філософії, декан словесного ф-ту (1821, 1823 - 1826, 1831 - 1833), ректор (1833 - 1838). Перший шекспірознавець в Україні. Автор праць з естетики, історії літератури, класичної філології. Аналізував розвиток естетики у XVIII ст. (до Шеллінга включно). Тяжів до шеллінгіанства, був переконаним противником прагматики й утилітаризму. Намагався спростувати теорію наслідування в естетиці: митець не може і не повинен наслідувати природі, бо вона не поза ним, а в ньому.

[br]

Осн. тв.: "Афоризми" (1825); "Уривки" (1830 - 1831); "Історичний погляд на естетику" (1830); "Матеріали до історії естетики" (1831); "Про вчення словесності" (1835).

Мід, Маргарет (1901, Філадельфія - 1978) - амер. антрополог. Навчалась у Барнет-Коледжі (Нью-Йорк) та Колумбійському ун-ті, де слухала курси з антропології у Боаса та Бенедикт, з соціології - в Огборна; аспірантка Боаса. У 1939 р. захистила у Колумбійському унті дис. і отримала ступінь докт. філософії. Певний час працювала куратором в Американському музеї природничої історії; од 1954 р. - ад'юнкт-проф. Колумбійського ун-ту. Від 1925 р. М. проводила польові дослідження культури первісних племен на островах Океанії, матеріали яких лягли в основу 26 монографій, що принесли їй світове визнання. У порівняльно-антропологічних дослідженнях М. критично переосмислені домінуючі на той час біологізаторські, психоаналітичні та структуралістські уявлення щодо переваги внутрішніх, біологічно-спадкових чинників поведінки людини над соціокультурними, чітко виявлена культурна детермінація процесу розвитку первісних народів. Праці повоєнного періоду досліджують проблематику успадкування та наступності культури, а також конфліктів між поколіннями К. ритичні міркування щодо стану шкільної освіти ініціювали дослідження з антропології та філософії освіти у Пн. Америці. У1949 р. М. проголошено Видатною жінкою року в галузі науки, у 1956 р. - однією із видатних жінок XX ст., у 1969 р. - Матір'ю Світу, У 1950 - 1969 рр. М. обирається президентом Американської антропологічної асоціації.

[br]

Осн. тв.: "Зростання у Самоа" (1928); "Зростання у Новій Гвінеї" (1930); "Секс і темперамент у трьох примітивних племенах" (1935); "Чоловік і жінка: Дослідження сексу в мінливому світі" (1949); "Школа в американській культурі" (1951); "Національний характер" (1953); "Антропологи за роботою: Нариси про Рут Бенедикт" (1959); "Наступність в еволюції культури" (1964); "Культура та її передача: Дослідження розходжень між поколіннями" (1970).

КОНЕЧНЕ і БЕЗКОНЕЧНЕ - категорії для означення суперечливої подвійності буття, яке одночасно є визначеним, обмеженим, тимчасовим, осяжним у своїх конкретних формах (речах, процесах, явищах і т.ін.) і таким, що постійно долає визначеність і межі існування, тобто є невизначеним, вічним і неосяжним у безмежній перетворюваності і плинності цих форм. Виток категорій К. і Б. можна вбачати в понятті "багато" первісної людини, яке означало хоч і не безконечне, але таке, межі якого недоступні спостереженню або охопленню думкою, а також у намаганні міфологічно-казкової і буденної свідомості виразити безконечне як гіпертрофоване конечне. Філософське уявлення про К. і Б. розвивалося у ході аналізу проблеми архе, єдності і багатоманітності буття, простору і часу, перервності і неперервності світу, часу і вічності, Бога і матерії, Бога і природи тощо. К. і Б. розглядалися філософською думкою як зовсім різні сутності. Ця традиція продовжувалася до Гегеля, з якого починається повернення діалектичної інтерпретації конечно-безконечного відношення на ідеалістичній основі. Діалектичний матеріалізм марксизму поширив її на матерію і природу. Цим був підготовлений ґрунт для заглиблення у сам механізм розгортання єдності К. і Б. Розрив К. і Б., їх взаєморедукування приводять до парадоксів. Серед останніх, зокрема, згадувані Аристотелем міркування Антифонта про розв'язання проблеми квадратури кола, апорії Зенона Елейського, антиномії Канта, космологічні парадокси, концепція "теплової смерті" Всесвіту, численні протиріччя в математиці. Багатоманітність і єдність буття означає багатоманітність і єдність форм конечності, долання меж конечного, пізнаваність як конечного, так і безконечного. Конечна частина безконечного сама є безконечною, а безконечність, що відповідає певному способу і виду буття, є конечною його формою (необмеженим). Річ конечна, оскільки є певного якістю, відокремленістю, визначеністю, але вона безконечна як момент нескінченного світу, що невичерпний у своїй різноманітності і опосередкованості. Як конечна, вона - абсолютна, як безконечна - відносна. Істинне буття речі є багатомежовим у своїй конечно-безконечності. Людина на своєму життєвому шляху постійно перебуває на рухливій межі плинного і вічного, життя і смерті в різноманітних їх виявах (фізичному, біологічному, соціальному, духовному), і це становить сенс її існування як процесу універсалізації унікального й індивідуації тотального. Цим аспектам приділено велику увагу в XX ст. у філософії "нових онтологів". Проте людина у цих концепціях (значною мірою редукованих до традиції гносеологізму) залишається принципово конечною істотою, а поняття, які репрезентують безконечне ("екзистенціали" Гайдеггера, "екстазис" Сартра, "божественна трансцендендія" персоналізму, "культура-гра" Гейзинги і ін.) лише увиразнюють цю обставину.